Режисер Олександр Муратов незаслужено маловідомий в інтернет просторі. В свій час його стрічки не набули великої популярності, але в кінематографічних колах він добре знаний, як режисер високого ґатунку, а також, як людина, дуже пряма в своїх висловах, якими б різкими вони б не здавались. Зустрівшись з Олександром Ігоровичем, ми розпитали його про сучасний стан українського кіно, відношення до фільмів екс-дружини Кіри Муратової, про його службу в УПА, а також про його власну творчість.

Спілкувався Антон Філатов

oKino.ua: Які з останніх переглянутих фільмів вас вразили?

О.М.: Професійна майстерність в голому вигляді мене вже давно не вражає. За глибиною філософської думки мене за останні роки вразив «Острів» Павла Лунгіна. З останніх стрічок, «Єлєна» Андрія Звягінцева мені здався пустим — ця історія з віагрою, навколо котрої там завязано сюжет виглядає штучно. Фільм Лозниці «Щастя моє» вийшов жахливішим за дійсність. Дуже велике нахабство — висилати цю стрічку на фестиваль від України, адже там зовсім нічого українського немає.

ЯКЩО УКРАЇНСЬКЕ КІНОВИРОБНИЦТВО ЗАГРУЗИТИ НА ПОВНІ СИЛИ, ТО МАКСИМУМ МИ МОЖЕМО ОСВОЇТИ 50 МЛН. ГРН.

oKino.ua: Але ж фільм «Щастя моє» фінансувався Україною.

О.М.: Так, але це не є ознакою спільної постановки, адже тут просто вкладаються гроші. Наприклад, на кіно в цьому році виділили 120 млн. грн. Але якщо Українське кіновиробництво загрузити на повні сили, то максимум ми можемо освоїти 50 млн. грн., адже немає ані творчих кадрів, ані другого складу, ані технічних можливостей. Просто немає кому освоїти такі кошти і зняти ці фільми.

oKino.ua: Але ж молоде покоління знімає кіно. Наприклад, проект «Україна. Гудбай»

О.М.: «Україна. Гудбай» — це просто якесь посміховисько. Суцільна чорнуха! Мені дуже сподобалась одна новелка з цієї підбірки, в якій працівник крематорію після спалювання трупів відсипає собі трохи попілу, щоб удобрювати дома свої помідори.

КІРІ МУРАТОВІЙ ПРОСТО ПОЩАСТИЛО, ЩО МИ РОЗІЙШЛИСЬ…

oKino.ua: Перший фільм ви зняли разом з Кірою Муратовою.
О.М.: Так, зараза він виглядає абсолютно безневинно, але в той час він був дуже гострим, при тому, що найпровокаційніші епізоди було вирізано. Наприклад, стрічка починалась зі сцени: в білому свинарнику відчинялись чорні-чорні двері, з яких вибігали худі свині і жерли на своєму шляху курей. Потім ці свині бігли на кладовище, де починали розривати могили, а солдатка, яка була в цей час на кладовищі, починала розганяти свиней хрестом з могили. І на цьому тлі з’являлась назва фільму «Наш честный хлеб». Звичайно що цей епізод, як і багато інших одразу було вирізано.

oKino.ua: Ви неодноразово казали, що у вас з Кірою Муратовою різний погляд на мистецтво.

О.М.: У неї дуже своєрідне мислення, що притаманне тільки їй. Якщо б ми продовжили жити і працювати разом, то навряд чи це взагалі проявилось, бо я своїм нахабством і самовпевненістю все ж таки подавляв її. І не дивлячись на те, що ми досить драматично розстались, через це страждання вона стала сама собою. Кірі Муратовій просто пощастило, що ми розійшлись.

В своїх останніх фільмах вона вже перейшла межі само цензури. Все, що було після фільму «Два в одному» — це вже занадто. Коли мені пояснюють, що там нетрадиційний сенс, то я питаю, а який там взагалі сенс?

oKino.ua: Ви неодноразово екранізували твори Хвильового і Коцюбинського. Чому ви звертаєтесь до літературних джерел?

О.М.: Коли я починаю працювати над фільмом і шукаю матеріал, який би якнайкраще виразив мої власні ідеї, то навіщо мені щось вигадувати «з нуля», коли вже хтось з письменників про це написав, тим паче настільки добре.

Я ще з радянських часів виношував ідею зняти кіно про кримських татарів і розповісти про них всю правду і не правду, тому звернувся до кримських новел Михайла Коцюбинського і зробив «Татарський триптих».

oKino.ua: А що вас привело до Миколи Хвильового?

О.М.: Коли я ще хлопчиком після війни повернувся додому з мамою, то виявилось, що тільки наша квартира в усьому домі була не розграбована, тому що в ній жив офіцер СС. І в нашій коморі залишились навіть довоєнні журнали «ВАПЛІТЕ», де я вперше прочитав твори Хвильового. Там я знайшов «Сентиментальну історію», за якою потім зняв фільм «Геть сором» і оповідання «Санаторійна зона», яка теж згодом вилилася в фільм «Танго смерті».

А з «Вальдшнепами» вийшла просто дивна річ. Якось ще в дитинстві я з батьком відвідував поета Володимира Сосюру в психічній лікарні. Він опинився в психушці тому що радянська влада не могла посадити за грати лауреата сталінської премії. І під час зустрічі Сосюра розповів нам сюжет «Вальдшнепів». Потім я його відтворив майже повністю по пам’яті, тому що на той час існувало лише близько п’яти примірників журналу, в якому біло надруковано тільки половину цього твору.

oKino.ua: В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що «чим менше історія тягне на високе мистецтво, тим відповідальніше ви над нею працюєте»

О.М.: Справа в тому, що коли мені доводилось знімати за не досить досконалим сценарієм, то я розумів, що нижче певного рівня опуститись я не можу, тож доводилось самотужки допрацьовувати цей текст.

Я ВВАЖАЮ СЕБЕ ЄДИНИМ ТВОРЧО ОБДАРОВАНИМ СВІДКОМ ПРОТИСТОЯННЯ УПА І СРСР

oKino.ua: Як служба в УПА вплинула на ваше життя?

О.М.: Весь мій «упівський» період можна описати одним моїм афоризмом «Горобець шалено мчав у пазурах шуліки». Тобто я там «шалено мчав», але не за своєю волею, адже потрапив туди суто випадково. Але я був єдиним, хто читав всю ту агітаційну літературу, тому що мої товариші по боротьбі використовували книжки лиш для того, щоб видерти листок і скрутити цигарку.

Цей досвід я потім використав в сценарії фільму «Розчахнута брама», який був практично затверджений, але на останньому етапі, коли змінилась влада, його таки закрили.

oKino.ua: Одна з ваших книжок також називається «Розчахнута брама». Яку мету ви ставили перед собою, коли працювали над нею?

О.М.: Я вважаю себе єдиним творчо обдарованим свідком протистояння УПА і СРСР. Тому що коли я читаю, наприклад, «Солодку Дарусю» Марії Матіос, то сприймаю все те, як «12 стільців» Ільфа і Петрова, бо всього того, що там написано просто не могло бути. Насправді все було значно складніше.

oKino.ua: Ви зараз пишете вірші?

О.М.: Звичайно. Але я ніколи не «пишу» вірші навмисно. Це якась еманація, а я просто записую.

oKino.ua: Чи важливо для митця піднімати теми, актуальні для країни, в якій він живе?

О.М.: У українців є комплекс користуватись «відбитим світлом». Наприклад, ми можемо зневажати фільмами Міхалкова, але якщо він щось скаже, то ми це сприймаємо, як «святе письмо». Так, коли Балаян знімав «Польоти уві сні і наяву», то поїхав саме в провінційне російське місто Володимир, тому що так було модно. Хоча він міг знімати і в Чернігові, де і типажі, і церкви такі самі.

oKino.ua: Тобто творець не може повноцінно реалізуватись, якщо він не проговорює ті проблеми, які актуальні для його країни?

О.М.: Важко сказати. Всі великі художники мають якісь національні ознаки. І питання навіть не в мові, а в сутності, яку піднімає твір.

[досьє] Муратов Олександр Ігоревич

Народився 21 квітня 1935 року в Харкові.
В п’ять років написав свій перший вірш. В 15 років потрапив в ряди УПА. В 1959 році закінчив режисерський факультет ВГІКу (курс Сергія Герасімова).

В шістдесятих роках був режисером Одеської кіностудії. Перший повнометражній фільм «Біля крутого яру» зняв у 1962 році, сценарій до якого, як і до другої своєї режисерської роботи писав у співавторстві з Кірою Муратовою, з якою був на той час одружений. В кінці шістдесятих років переїхав до Києва, де почав працювати в кіностудії ім. Довженка.

Найбільш відомий фільм режисера — трьохсерійний детектив «Перегони по вертикалі» (1983) з Андрієм Мягковим і Валентином Гафтом в головних ролях.
В 2004 році зняв перший український фільм кримськотатарською мовою «Татарський триптих».