Месть The Return

Хоррор, сутність якого полягає у тому, що головну героїню безпричинно глючить протягом усього фільму. Звучить ніби то й оригінально, хоча оригінальності у стрічці немає майже зовсім.

Нас не глючить, ми просто відпочиваємо…

Бо немає нічого оригінального, принаймні для сучасного розважального кіно, у відсутності нормального сценарію і у спробах режисера, у якого немає чіткого плану по створенню атмосфери страху, викрутитися за рахунок дешевого залякування – це коли хтось раптово вискакує чи кричить чи ще щось. Щоправда, є одна хвилина справжнього жаху, але жаху глядацького – це коли вслід за головною героїнею починає глючити радіо в її машині і виникає неприємне передчуття, що ти дивишся ще одне кіно про привидів, які захоплюють частоти, нахабно лізуть з комп’ютерів та ігор. Минулий рік був багатий на такого типу стрічки і, будемо сподіватись, минулим роком ця течія в жанрі обмежиться, хоча навряд чи.

У “Помсті” (невдалий і вкрай банальний варіант перекладу; справжня назва, “Повернення”, пасує набагато краще і набуває справжнього сенсу у фіналі) радіо- і відеопривидів не буде. Що ж буде? Буде настирливе повторення одних і тих самих звуків, уривків пісні і фраз, які нібито мають зловісний характер, бо відразу після них на головну героїню буде хтось кидатись і переслідувати. Згідно із задумкою режисера, це має лякати, але вже на четвертий раз ефект виходить швидше комічний.

Дивитись це можна хіба що з цікавості, що ж такого награла Геллар, яка в інтерв’ю часто стверджує, що хоррор – це фактично єдиний жанр, де молода актриса може проявити себе. Дійсно, не в бойовику ж чи комедії. Про драми вона навіть не згадувала, здається. А зіграла екс-Баффі тут… перманентний переляк, беззахисність і швидкі ноги у фіналі, от, здається, і все. Будь на її місці хоч Меріл Стріп, нічого набагато кращого у цьому випадку все одно б не вийшло. Головна героїня – створіння настільки пустопорожнє, що розвернутися нема де: вона робить успішну кар’єру, бо їй немає чим зайнятись, майже не має друзів, не має постійної домівки, не має хобі, не має характеру. І те, що вона любить себе різати, зовсім не додає їй психологічної глибини, що б не думали собі сценаристи.

Остаточно добиває стрічку фінал, який мав великий шанс її врятувати. Бо коли глядача водять за ніс, залишаючи докази тут і там, щоб у фіналі скласти їх докупи і показати цілу картину, це приємно: навіть якщо не здогадався, залишається враження чесної гри, тому що все лежало під носом і просто забракло уважності чи фантазії. Типовий приклад такої успішної маніпуляції – “Шосте почуття”. А коли головний шматок головоломки дають у фіналі разом з загальною картиною, то просто отримуєш відповідь і все, без будь-якого задоволення. Отримуєш відповідь на питання, що ж ти дивився півтори години, і відразу постає питання наступне – чи варто було це робити?

Маленька дівчинка, у якої бувають дивні видіння, виростає і їде якомога далі від свого рідного міста, де починає життя спочатку. За кілька років вона стає успішним менеджером, і їй до рук потрапляє контракт, який потрібно підписати з директором заводу в її рідному місті. Вигода та перспективи підвищення примушують її повернутися на батьківщину і зазирнути у вічі своїм страхам, щоб знайти їх причину і знищити її.

Відчуваєте, як сильно хочеться Стівену Кінгу подати до суду із звинуваченнями на адресу сценариста Адама Сассмана в плагіаті? Психологічний триллер - тонка штука, як і все, що стосується людських переживань. Зробиш один невірний крок, і почнеш лякати глядача виключно фізіологічним страхом, перетворивши стрічку на фільм жахів, який ще теж треба вміти знімати, аби викликати потрібний ефект. Або ж знімеш посередню драму, яка може вплинути на людей перед екраном виключно вічними, як світ, жалісними моментами.

А от "Помста" не належить до жодних з цих можливих варіантів. Це і не її сюжет, зліплений з кількох різних, обридлих до оскоми, штампів, можна викласти на двох сторінках не дуже дрібним шрифтом, а зняти за ним взагалі найбільше ролик на двадцять хвилин. До того ж тих штампів, крім яких більше нічого нема, не більше, як з десяток - починаючи з відомих усім вибрикувань радіоприймачів і закінчуючи привидами невинних жертв в дзеркалах.

А тепер уявіть, що буде, коли спробувати "долити води" до повного формату хоча б на годину двадцять? Правильно - десятихвилинні паузи між сякими-такими подіями, які оператор намагається зайняти хоча б довгими спогляданнями за навколишніми пейзажами, досить посередніми і нецікавими, до речі. За таким видовищем глядач навіть заснути не зможе, бо йому будуть снитися жахи сильніші, аніж демонструє в своєму витворі режисер Асіф Кападіа - сум і сірість панує в тому фільмі, що з екрану майже зримо посипає глядачів пилом безнадійності. Невідомо, що зробилиамериканські гроші із автором відомого "Воїна", який отримав цілу купу нагород, але я на його місці намагався б швидше забути про це кіно, як про страшний сон, і ніколи не згадувати в своєму резюме про такий ганебний дебют в американському кінематографі.

Окреме здивування викликає Сара Мішель Геллар. Зрозуміло, що для привертання уваги до "кіношедеврів" такого рангу потрібне якесь гучне ім’я, зрозуміло, що голівудські зірки пенсійного віку інколи підробляють собі на хліб з маслом, торгуючи залишками своєї слави в низькопробних доробках маловідомих режисерів. Але коли щось подібне робить досить відома тридцятирічна акторка - це вже не зрозуміти ніяк. Тим паче, коли вона, схоже, навіть не вмивалась після кінця зйомок обох "Проклять" - те саме бліде личко, зачіска, чорне волосся, темні синці під очима і навіть вираз обличчя. Саро, Саро, краще б ти грала до пенсії свою винищувачку вампірів…