Земля забвения

У фільмі «Земля забуття» розповідається історія працівниці туристичного бюро із Чорнобиля, яку грає Ольга Куриленко, яка згадує свою безтурботну юність до вибуху на ЧАЕС і шукає відповідь в спогадах на сучасні складності у своєму житті вже після аварії.

Одразу відчувається продюсерський підхід до створення стрічки. Це виражається в тому, що герої фільму спілкуються чотирма мовами, крім української та російської іще французькою і англійською. Фільм побудований навколо популярної в ЗМІ теми — вибух на ЧАЕС. В головній ролі зірка світового кіно яка знялась в одній з успішних частин «бондіани» «Квант милосердя», в «Хітмені» та інших. Залучення до виробництва 5 країн — США, Францію, Україну, Німеччину і Польщу. Однозначно всі ці складові сприятимуть прокату у світі. До речі продюсером стрічки виступив виходець з України — Ігор Лопатьонок який тепер працює в США.

Проте крім продюсерських напрацювань на остаточний результат впливає звісно і робота режисера. Режисером стрічки стала француженка Міхаль Боганім (Michale Bohanim) для якої дана робота є дебютом в ігровому кіно. З огляду на те, що це дебют можна зрозуміти ряд упущень. Одне з головних упущень — це фальш акторів в розмові, не у всіх звісно, але у більшості очевидно немає просто живої практики спілкування українською мовою, що відчувається. Напевне варто було переозвучити ці моменти. Однак найголовніше — це історія яка розповідається. Так звані «кіно ляпи» можна зустріти у багатьох фільмах і навіть у дуже прославлених майстрів, але всі вони пробачаються глядачами коли є гарно розказана історія. У даному випадку витримати всю стрічку на високій емоційній ноті режисеру-дебютанту не вдалось. Є сцени які захоплюють своїм емоційним наповненням. Наприклад, коли працівник станції, якому повідомили про аварію наказавши при цьому нікому про це не говорити, побачив що на вулиці іде дощ, скупив в крамниці всі парасольки і почав роздавати їх першим стрічним… Але нажаль такі моменти виглядають як окремі мізансцени ніяк неприв’язані до загального сюжету і не розвиваючі його емоційно.

Проте цей фільм акцентував увагу іще раз на одне важливе питання про сучасну мову вітчизняного кіно. Це питання — творче, режисерське і саме в такому контексті варто його сприймати для якісного вирішення. Річ у тім, що стає очевидним, щоб зробити реалістичний україномовний сучасний фільм режисеру необхідно подумати не лише над правильною вимовою у акторів. Зараз також важливим стає питання звички. Вітчизняному глядачу пропонують на сьогодні дуже мало вітчизняного україномовного кіно і відповідно у підсумку це не розвиває культури сприйняття україномовного вітчизняного кіно. Рідкісні в кінотеатрах україномовні фільми через це виглядають академічно, театрально, награно. Стрічка «Земля забуття» тут не стала виключенням. Питання реалістичності сучасного вітчизняного кіно поставив час перед сучасною кіно режисурою в Україні. І як ми його вирішимо — це залежить тільки від нас. Адже в глибин душі всі ми хочемо дивитись фільм про себе і свою реальність, а не абстракції на загальнозрозумілі теми із-за кордону.

Команда фільму «Земля забуття» зробила спробу і свій вклад у розвиток сучасного україномовного кіно. Надіємось наступні стрічки будуть більш успішні.

Чернобыльской трагедии не везёт с игровым кино. Так, «Аврора» Оксаны Байрак — слишком сентиментальна, «В субботу» Александра Миндадзе — чересчур интеллектуален, ну, а самое свежее переосмысление этой катастрофы — «Земля забвения» — режет глаза своей неправдоподобностью.

Среди всех фильмов о Чернобыле эта картина, безусловно, лидирует по количеству грубых ошибок в сюжете. В ленте появляется современный поезд и обилие кондиционеров под окнами провинциального городка, в то время как действие разворачивается в 1996 году, когда и первое и второе ещё было диковинкой. Здесь и неестественно звучащая украинская речь, и музыка 40-50-х годов, возникающая в кафе 86-го года и многие другие ошибки, вызывающие снисходительную улыбку у свидетелей того времени.

Обилие этих неточностей отвлекает от художественных качеств картины, которые если не фактически, то уж точно потенциально стоят внимания.

Лента начинается со свадьбы обычных жителей Припяти Ани и Пети, которая проходит в тот самый день, который на долго останется в истории — 26 апреля 1986 года. Посреди празднования жениха заберут на срочное задание, с которого ему уже будет не суждено вернуться. Таким образом, главная героиня Аня как бы обвенчалась на этой трагедии.

Вторая половина ленты разворачивается уже спустя десять лет, когда Аня водит экскурсии по Зоне для туристов из Европы. Она каждый день повторяет один и то же рассказ о трагедии 26 апреля 1986 года, отвечает на одни и те же вопросы туристов и проходит одинаковые ритуалы: замер радиации, душ, дорога домой и т. д.

Вместе с тем, как её жизнь становится всё однообразнее, растёт её желание вырваться из этого замкнутого круга. Но, ни друг юности, с которым они пытаются обжить брошенный в Зоне дом, ни её французский любовник, который пытается вывести её из Украины, не могут обеспечить ей счастливую жизнь.

По мере развития сюжета и знакомства с главной героиней, понимаешь, что отсутствие возможности жить счастливо — диагноз не менее губительный, нежели радиационное облучение. Если второе облучает тело, то первое — душу. Если радиация оставляет в распоряжении человека считанные дни, то невозможность жить счастливо — даёт человеку долгие годы абсолютно пустого бесцельного существования. На этом и завязан внутренний конфликт главной героини.

Исполнительница этой роли Ольга Куриленко воплотилась в персонажа, кардинально противоположенного себе. Ведь сама Ольга в своё время покинула родину ради того, чтобы состояться за границей. Анна в её исполнении сыграна достаточно бледно.

Невнятно выглядит второстепенная сюжетная линия инженера и его сына, которые в самом начале фильма садят дерево, засохшее после первого же радиационного дождя. Эти персонажи пересекаются с Аней лишь случайно, отчего складывается ощущение, что сюжет всего фильма рассыпается.

Для режиссёра Михаль Боганим лента «Земля забвения» стала дебютом в полнометражном кино. Во время просмотра несложно заметить непрофессионализм молодого фильммейкера.

Несколько нарочито выглядят такие черты, как ящик в раздевалке, принадлежащий главной героине под номером 666 или капли дождя чёрного цвета, наивно намекающие на загрязнённый воздух.

Навязчиво выглядит и отношение главной героини к Богу: в начале фильма она ещё остаётся воспитанницей советской эпохи, а уже спустя десять лет — искренне молится в отчаянные моменты.