За окном тревожный 1942 год. Вторая Мировая война перевернула спокойствие всей планеты. Герой картины — агент, служащий в американской разведке, вносит свою скромную лепту в дело освобождения народов от нацистов. Его посылают в Африку с особой миссией, где у него случается бурный роман с прелестной француженкой. Однако агенту становится не до романтики после того, как приходит известие, что его жена работает на немцев. Герой всё бросает и возвращается домой, будучи уверен, что это всего лишь недоразумение.
Макс і Маріанна. Розум і почуття
Бажання зняти фільм в дусі старих шпигунських драм Роберт Земекіс позначає майже відразу ж: сюжетними лініями, характером і поведінкою героїв, вибудовуванням діалогів, підвищеною увагою до локацій, зокрема візуальної деталізації антуражу, інтер'єрів і сцен загалом, де глядача спеціально зосереджують на подробицях, які зазвичай вислизають при поверхневому пробігу камери.
В принципі, це дає результат. Ти з головою поринаєш у добу, передану на екрані дуже переконливо, як і її персонажі в кадрі, та завмираєш у передчутті хвацької та закрученої інтриги. Попервах твої очікування виправдовуються, загадки і запитання наростають як снігова куля, напруга, здається, ось-ось сягне апогею ... і раптом різко здувається через надто спрощені, навіть, я сказав би, примітивні сценарні рішення і розв'язки, що явно не відповідають складності і багатогранності запропонованої історії. Іншими словами, не могло бути це так просто і прямолінійно, все мало бути набагато складнішим.
Суттєво недопрацьовану шпигунсько-детективну складову в «Шпигунах-союзниках» частково компенсує драматичність, за що головним чином дякувати треба Бреду Пітту і Маріон Котійяр: вони зіграли не лакованих службовців шпигунського цеху, а особистостей цілком земних, зі своїми сумнівами і слабкостями, яких іноді, мабуть, і забагато як для представників даної професії. І водночас це справді класичні шпигуни з фільмів 70-их - 80-их, в образи яких і Бред, і Маріон вжилися ідеально, вони стильні і переконливі в кожному кадрі, але надто вдалися їм сцени в першій, касабланківській половині фільму.
До слова, з легендарною «Касабланкою» я б «Шпигунів-союзників» порівнювати не став. Спільне, на мій погляд, тут тільки місце дії, а герої, їх історії, акценти і меседжі дещо інші.
Пітту же і Котійяр вдалися всі епізоди, в тому числі ключові, найдраматичніші, а фінальний можна назвати взагалі шедевром, настільки там все сильно в плані емоцій. Таким чином, роботу у Земекіса обидва актори можуть сміливо заносити до своєї фільмографії під грифом «знакова». Пітт, безумовно, може зіграти ще кілька ролей «про війну»: вони йому ще, схоже, не набридли, ну а від Котіяйр я і не чекав іншої гри, окрім гарної.
Атмосферним, в настрій, вийшов і саундтрек Алана Сільвестрі. «Шпигуни-союзники» стали для мене 22-им з переглянутих фільмів, де звучить музика цього композитора (першим був ще «Роман із каменем» 1984 року), і не в одному з них Алан поки не нахалтурив.
Загалом, якби не впала до нуля ближче до фіналу інтрига, що дала надто прості відповіді на далеко не прості запитання, фільм Земекіса можна було б назвати зразком шпигунської драми. Але на жаль, до цього рівня «Шпигуни-союзники» не дотягли.