Молоде українське кіно: «Кордон Віри» Оксани Войтенко

7 листопада у київській «Планеті Кіно» відбудеться показ короткометражного фільму «Кордон Віри» молодої української режисерки Оксани Войтенко. Власне, не звичайний показ і не перший — подія організована, щоб привернути увагу до онлайн-прем’єри фільму, яка станеться того ж дня.

Це цікавий приклад для вітчизняного короткометражного кіно, яке або зовсім не отримує друге життя після кількох фестивальних показів, або опиняється десь в глибинах Мережі з мінімальними шансами бути побаченим. Є спроби реактуалізувати ці фільми (наприклад, проект «Шорт-ліст» на сайті «Лівий берег»), але про сотні тисяч переглядів українських короткометражок в Мережі поки що не йдеться. Втім, Оксана Войтенко якраз може похвалитися зібраним трафіком — зібраним без якихось її для того зусиль. Її раннє відео «Гей, пливе кача», викладене незнайомою людиною онлайн під час Євромайдану, має півтори мільйони переглядів, та ім’я автора в описі годі знайти.

«Кордон Віри» — студентська режисерська робота Войтенко за другий курс. Зараз вона готує дипломну роботу в майстерні Бориса Савченка в університеті ім. Карпенка-Карого. У вузі, у який вона вступила лише з третього разу, тоді, коли вже сама навчилася і знімати, і монтувати, і мала відповідний досвід роботи. До того Оксана працювала на телебаченні, відеопродакшенах, якийсь час займалася візуальними ефектами на українських студіях «Термінал FX», «Постмодерн».

Бажання стати режисером з’явилося в Оксани Войтенко ще в середній школі, коли вона прийшла в захват, подивившись по телевізору «Зоряні війни». Тоді ж вона захотіла знімати видовищне кіно, що і спробувала кількома роками потому, зібравши однокласників у підвалі власного дому, щоб зробити бойовик про мутантів Чорнобильської зони. Та цей «шедевр жанрового кіно», як його жартома називає Оксана, так і лишився недознятим, бо знімальна група розбіглася вже через два дні.

«Кордон Віри» — кіно драматичне і серйозне, але захоплення авторки видовищними фільмами лишилося. Це динамічний пригодницький фільм про молоду розвідницю сил колишньої УНР, яка має перебратися через кордон, поки на неї полюють чекісти. За винагороду дівчині зголошується допомогти місцевий найманець. Зі знімального майданчика «Кордона Віри» вже ніхто не розбігався, хоча робота над фільмом була ще тим випробуванням і небаченим розмахом як для студентської стрічки. Зйомки тривали 19 змін протягом шести місяців, за цей час Войтенко з командою використали більше десятка локацій по Київській області, у тому числі і єдину печеру природного походження в регіоні. Акторам довелося і померзнути, і помокнути, і переносити сусідство з павуками і кажанами в печері. Та муки знімального процесу виправдані результатом: «Кордон Віри» виглядає як серйозна заявка на повний метр, а не навчальна робота. Фільм вже одержав декілька призів на українських фестивалях, серед яких київські «Світло» та «СУК-2016».

Напередодні онлайн-прем’єри «Кордону Віри» ми задали режисерці Оксані Войтенко кілька питань.

— Як виникла ідея зняти «Кордон Віри»?

Оксана Войтенко: На другому курсі наш керівник поставив як завдання зробити екранізацію оповідання. Я хотіла знайти напружений, динамічний матеріал. Мені дуже пощастило, що якраз в час пошуку я потрапила на виставу за мотивами оповідання Володимира Винниченка «Момент», яка йшла на Малій сцені театру ім. Івана Франка. Зацікавилася літературною основою вистави, прочитала оповідання і вирішила екранізувати саме його. До мене вже було зроблено кілька кіноверсій, у тому числі і студентами нашого університету. Але це не лякало, бо я відчувала, що матеріал саме мій.

— Які були труднощі при роботі з літературним та історичним матеріалом?

О. В.: Труднощі були в тому, що оповідання дуже літературне, незважаючи на чітку фабулу. Розповідь ведеться «від автора», переповнена описами душевних переживань, станів природи, думок, вражень героїв. Всім тим, що екранізації не піддається. Було потрібно витягти із оповідання саме фабулу і розповісти цю історію екранними засобами виразності. В оповіданні багато діалогів, в фільмі діалогів майже немає, їх замінили вчинки героїв. Змінили ми і головного героя — в оповіданні це чоловік, автор, в нашому фільмі — дівчина, з якою він зустрівся, бо саме вона приймає найважливіше рішення. Також з’явився чіткий антагоніст — Комісар. Найважчим завданням було покласти цей сюжет на конкретний історичний матеріал, і це насправді не зовсім вдалося. Дію перенесено в 1922 рік — рік, коли утворився Радянський Союз. В основу фільму ми поклали реальні історичні події, які передували цьому в Україні, але вони настільки маловідомі, що потрібно або давати глибоку історичну довідку для їх розуміння, або взагалі не згадувати. Ми пішли другим шляхом і спробували максимально узагальнити ці події. Зосередитися не на фактах, а на історії стосунків героїв.

— Є думка, що зараз в Україні існує суспільний і державний запит на історичне кіно. Що нового у цьому жанрі можуть зробити вітчизняні кінематографісти і ти зокрема? Чи плануєш далі знімати на історичні теми?

О. В.: Так, такий запит дійсно є. По-перше, тому що історичні фільми — це видовище, і переважно заради цього глядачі ідуть в кінотеатр. Державний запит — це спроби на державному рівні повернути українцям їхнє минуле. Не завжди вдалі спроби, але я вважаю це хорошою тенденцією. Головне — щоб це не перетворювалось в пропаганду і не ставало інструментом формування вигідної політичному режиму світогляду громадян. Потрібно розповідати універсальні історії на основі нашого локального історичного матеріалу. Із українських історичних фільмів поки можу тільки один такий назвати — «Вишневі ночі» Аркадія Микульського. Поки бачу себе режисером в історичному кіно, відчуваю, що зможу багато чого зробити для розвитку цього жанру в Україні. Мені необхідне осмислення минулого, для того, щоб повноцінно відчути себе причетною до сучасного.

— Що стало для тебе відкриттям під час роботи над «Кордоном Віри»?

О. В.: Я зрозуміла, що всі перешкоди існують лише в нашій голові. Нам вдалося знайти приватну студію, яка зацікавилася проектом і взяла участь у фінансуванні та технічній підтримці. Це молода перспективна студія «Добранічфільм», продюсер — Олександр Дмитренко. Ми взяли участь у Cannes Short Film Corner-2017. Влаштували прем’єрний показ фільму в кінотеатрі «Кінопанорама» і були вражені турботливістю й увагою дирекції та співробітників кінотеатру. Найприємніше, що після показу виник жвавий діалог з глядачами — значить, фільм зачепив. Фільм запрошують на покази і фестивалі. Коли вирішили викласти його в Інтернет і влаштувати промокампанію, звернулися за підтримкою до єдиної в Україні студії, яка цим професійно займається в сфері кіно — це студія трейлерів «Shortы». Ми отримали безцінні консультації щодо позиціонування фільму, визначення цільової аудиторії, монтажу трейлера і розробки постера. Тепер отримали підтримку нашої онлайн-прем’єри від мережі кінотеатрів «Планета Кіно», яка надала один зі своїх київських залів для показу, який відбудеться 7 листопада.

— Коли ти зрозуміла, що треба викладати «Кордон Віри» в Інтернет?

О. В.: Зрозуміла, коли в нас з’явився драфтовий монтаж всього фільму, і я була здивована тим, що він вийшов дійсно динамічним і пригодницьким, як ми і прагнули. Уже тоді було ясно, що це не фестивальна історія, а прокатне кіно. Тільки коротке) І якщо неможливо отримати прокат в кінотеатрах через його малий хронометраж, то це можна зробити в Мережі. Проте глядачам не доведеться платити за перегляд, він буде абсолютно безкоштовним.

— В Інтернеті є ще одна твоя робота — відео на пісню «Гей, пливе кача». Розкажи, будь ласка, історію цього відео.

О. В.: Історія дуже давня. Це була моя перша усвідомлена режисерська робота. Я почула пісню гурту «Піккардійська терція» «Гей, пливе кача», і мені захотілося екранізувати її. Не зробити кліп, а саме екранізувати цю пісню. За основу сюжету взяла вірш Тараса Шевченка «Сова». Знімала я цю роботу в 2010 році, коли війна здавалася просто матеріалом з підручника історії. Коли робота була готова, зустрілася з менеджером «Піккардійської терції» і подарувала гурту диск. Деякий час відео було доступне в Мережі, я виклала його на своєму каналі, а через роки два зрозуміла, що взагалі є різні фестивалі і його можна туди надсилати. Видалила зі свого каналу, і почався фестивальний період цієї короткометражки-кліпу. Він потрапив на кілька українських фестивалів, а із закордонних — в Австралію й Сербію. Найцікавіше, що на російському фестивалі «Золотая пятерка» робота отримала друге місце в номінації «Відеокліп». Це був 2013 рік, а потім відбулася Революція гідності, і пісня, і саме відео стали символами Майдану. Один з користувачів ютубу встиг скопіювати відео на свій канал до того, як я видалила його зі свого. І саме те, що відео стало таким важливим, дало мені поштовх продовжувати знімати.

— Які очікування від долі «Кордону Віри» в Інтернеті?

О. В.: Готую себе до найгіршого: що фільм виявиться не цікавим широкій аудиторії, що не спрацює «сарафанне радіо», на яке ми так розраховуємо, адже рекламний бюджет практично відсутній. Дуже хочеться, щоб робота, в яку ми вклали стільки часу й енергії, була потрібною не тільки нам.

— Як молодому режисеру привернути увагу до свого кіно, особливо до короткометражного?

О. В.: Насамперед знімати те, до чого лежить душа. Бо тільки так вийде унікальна, чуттєва річ. Тільки так у вас вистачить сил довести свій фільм до кінця, а умови зйомок у молодих режисерів рідко бувають комфортними. Потрібно любити свій фільм. Це така загальна порада. А з конкретних — зробити його якомога доступнішим для глядача, поширювати інформацію про нього, надсилати на фестивалі самого різного рівня.

— Що зараз робить творча група «Кордону Віри»?

О. В.: Зараз у нас в розробці новий короткометражний фільм. Участь в ньому вже підтвердили чудові українські актори Роман Ясиновський, Вероніка Шостак та Микола Береза. Основний творчий склад знімальної групи залишився незмінним: оператор-постановник — Антон Борисюк, звукорежисер — Андрій Нідзельський, автор музики — громадянин Бразилії, композитор Ренан Франзен. Сценарист — Василь Портяк, автор сценаріїв історичних фільмів «Вишневі ночі», «Нескорений», «Меланхолійний вальс». Також до нас приєдналися художник-постановник Вікторія Янчук та виконавчий продюсер Катерина Банах. Ми намагаємося створити універсальну історію на основі нашого локального історичного матеріалу. Головний герой, боєць УПА, дізнався, що його кохана вагітна від його ворога, і має зробити вибір між любов’ю і ненавистю. Це буде антивоєнний фільм. Про те, що наші ідеологічні, національні, релігійні конфлікти нічого не варті порівняно з людським життям.

Дивіться онлайн фільм «Кордон Віри»: